Вже кілька останніх років луцька команда «Вотранс» знаходиться на провідних позиціях у футзалі Волині. Але мрія президента команди Юрія Волошина про участь команди у Всеукраїнському фіналі АФЛУ так і залишається не здійсненною. Цього року команда «Надія» з Хоріва стала на шляху «Вотрансу» до перемогу в чемпіонаті області, і, як відомо, саме «Надія» і стала переможцем Всеукраїнського фіналу Аматорської футзальної ліги України. Та попри це Юрій Волошин впевнений, що саме через конкуренцію з «Надією» і йде процес зростання футзальної майстерності команди, і це приведе до вирішення амбітних завдань, які він в кожній грі та в кожному турнірі ставить перед командою.  

- Історія команди починалася з двох фірм. Є така в Луцьку серйозна будівельна фірма «Луцьксантехмонтаж», і син засновника цієї фірми Ігор Чорнуха – мій товариш. Ми з ним починали грати на аматорському рівні, десь з 2003 року грали в великий футбол. В 2004 році ми виграли перше місце в області по товариству «Колос». За два роки ми зробили команду для участі в чемпіонаті області з футболу, і та команд мала назву «Вотранс-ЛСТМ». Тоді ми зібрали в команді найкращих футболістів-аматорів, і в тому ж році ми виграли чемпіонат області з футболу. А оскільки восени чемпіонат завершився, взимку ми вперше заявилися для участі в змаганнях з футзалу.

- Як прийшла ідея спробувати свої сили в футзалі?
- Тоді ще навіть не було чемпіонату області. Були всякі-різні турніри, Бізнес-ліги, і ми навіть почали грати двома командами окремо – «Вотранс» та «ЛСТМ», і обидві награли щось зі смішними результатами. Надалі ми так і продовжували грати, а роки чотири тому ми роз’єдналися. «ЛСТМ» продовжив грати в великий футбол, а «Вотранс» залишився грати у футзал і пляжний футбол.

Офіційно чемпіонати області почали грати у нас з 2008 року, і можу сказати, що створювалися вони з моєю безпосередньою участю. З тих часів чемпіонами області моя команда була двічі, а так – ми стабільно в призерах.

- Розкажіть, будь ласка, про склад вашої команди. Скільки до неї стабільно входить гравців, який в них вік?
- Підбором гравців завжди займався я. Їздив переглядав районні змагання з футболу, з футзалу, багато людей забрав з районів, з сіл, ближніх та дальніх від Луцьку. Перехід людей з футболу на футзал зараз важко дається, тому що зараз рівень не той, що раніше був. Раніше більше грали в футбол в залі, починали з м’яча «п’ятірки». Зараз кого я вважаю, що він кращий в області, того і запрошую. Зрозуміло, що з «Надією» з її львівськими гравцями важко конкурувати, це місто-мільйонник. В принципі, я би міг запросити футболістів зі Львова, з Рівного, платити шалені гроші, але в цьому я сенсу не бачу. Я звик грати своїми, грати луцькими футболістами – для мене це принципово. Щодо віку футболістів, то це від 18-ти до 35-ти. В команді є двоє людей, які ще в 2006-му році як прийшли до команди, так досі в ній і грають.

На початку сезону я можу одного-двох футболістів звільнити, та одного-двох запросити, тому що я знаю, що є сильніші. Молоду кров в команду постійно вливаю, але для себе я визначив, що 14 людей – це достатньо. Я побачив, що гравцям комфортніше грати, коли є дві четвірки і один-два гравця на заміні.

- Хто очолює команду в якості головного тренера?
- Головного тренера у мене в команді нема. Підчас гри іноді я особисто керую командою, іноді є капітан. Хлопці ж у команді досвідчені, вони вже дуже багато років разом грають, вже як одне ціле. Де в Луцьку взяти головного тренера футзальної команди? Якщо виховувати самому чи запрошувати, то треба ставити завдання. А коли ми граємо виключно на область, я не бачу сенсу запрошувати в команду тренера. Якщо би я задався метою грати, наприклад, в Першій лізі і в мене були такі думки, але на даний момент я не хочу. Це все і час, і серйозні гроші. Поки що ні, але з часом побачимо. Може, в мене трохи роботи стане менше, бо команді в Першій лізі треба дуже багато часу приділяти.

Без тренера ми маємо стабільний тренувальний процес – двічі на тиждень у найкращому залі, в центральній ДЮСШ міста Луцьк. Там ми тренуємося вже 10 років. Треба враховувати, що це аматорська команда, але видно, що хлопцям цікаво, і вони намагаються не пропускати тренування.

- Ви понад 10 років граєте в місцевих змаганнях. Наскільки відчутний прогрес в організації їх проведення?
- Раніше, що було не так, я завжди казав президенту Асоціації футзалу Волині Сергію Голоскокову. На даний момент все правильно, все чітко йде, тому на щось нарікати глобально неможливо. Раніше проблеми були – судді були слабкі, організаційні проблеми виникали. Зараз питань жодних немає.

- Нещодавно завершився сезон – в яких змаганнях ви приймали участь та яких досягли результатів?
- Як я вже казав, у чемпіонаті області, де грає 8 команд, ми виграли тільки регулярний чемпіонат. А потім нам «повезло» з жеребом, до речі, як і в Кубку області – ми обидва рази потрапили на команду «Надія», саму сильну, що там казати. У плей-офф ми поступилися «Надії» в півфіналі – ми двічі з нею грали, і двічі поступилися в один м’яч. В Кубку теж саме – програли «Надії» в півфіналі.

- Тож який ви для себе визначили підсумок сезону – задовільний чи незадовільний?
- Незадовільний – я дуже злий! Після того, як мені хлопці написали, що вони виграли регулярний чемпіонат, що вони дужі раді – став їм могорич, я їм сказав, що для мене регулярний чемпіонат – це нічого. Перемога в ньому не дозволила мені поїхати на Всеукраїнський фінал до Дніпра. А саме таку мету я собі став на початку чемпіонату! Я постійно собі ставлю таку мету. Зрозуміло, що в мене є мета вигравати, навіщо кудись лізти, якщо не виграєш. Але є інша сторона медалі – я не прихильник брати гравців з інших областей. Всі мають бути своїми. Повезло – значить виграв, не повезло – нехай так. Але вигравати хочеться.  Між тим, я завжди був прихильником того, щоб в нашому чемпіонаті були гравці з інших областей. Саме «Надія» з її львівським складом навчила нас грати в футзал, і це не перебільшення.

- Ви казали, що цього року не пробилися до Всеукраїнського фіналу, а в попередні роки десь грали на національному рівні?
- Ми минулого року їздили до Одеси на Елітний фінал. Там мене результат не задовольнив – це стовідсотково. Але по грі мене хлопці задовольнили. Просто там реально був нефарт – ми пропускали м’ячі на останніх хвилинах ігор. Та ще й двоє гравців достроково поїхали додому, бо в них починався великий футбол, через це довелося грати фактично без замін.

- Чи практикуєте ви фінансове заохочення за перемоги протягом чемпіонату?
- У мене оплачується будь-яка гра, за те, що зіграли. Як зіграли – це вже моя проблема. Якщо нема результату, значить, я набрав не тих людей. Якщо вони там валяють дурачка, то це вже я винен. Окремо стояли матчі проти «Надії». Перемога – це подвійні преміальні. Який їхній розмір, я би не хотів на всю Україну розголошувати.

- Загалом же, для себе прорахували, скільки Вам коштувало утримання команди за рік?
- Ні, мені це не цікаво. Не рахував, і ніколи не рахую. Немає сенсу. Йде процес, скільки потрібно грошей, стільки і даю. Кому я представлю ті чеки, чи щось інше? Дружині? Коли у нас команда була на двох з «ЛСТМ», то тут вже це потрібно. Буває таке, що буває досить важко. А коли воно все більш менш нормально, то для чого це все?

- На найближчі рік-два яким Ви бачите шлях розвитку команди? В довгостроковому плані щось замислюєтесь?
- За місяць до сезону я вже думаю, підбираю собі людей, хто залишається, кого відправляю. І тоді вже починаємо підготовку до сезону. А завдання в мене завжди залишаються найвищі. Я розумію, що хлопцям важко стрибнути проти «Надії», я їх фінансово до цього заохочую, щоб вони все ж таки прагнули стрибнути вище голови.  А що до майбутнього, а це участь в чемпіонаті України, я про це не можу нічого зараз сказати. Мені це цікаво, тому що я футзал люблю більше, ніж футбол. А для виходу на більш вищий рівень, крім коштів, треба мати більше часу.

Знаю, що є таке. Команда кудись їде, їй дали 20 тисяч, то хай собі їдуть. А що вони там награли, ніхто не бачить. Я так не можу. Я хочу бути поруч з командою, після гри прийти в роздягальню, поспілкуватися з хлопця після перемог чи поразок. Щоб грати вище, до цього треба бути готовим. Це потрібен і тренер, це потрібні і люди. А у нас в області – ну, одну б четвірку я ще назбирав би. У нас навіть воротарів належного рівня немає – то про що тоді говорити.

- Перша ліга – це, дійсно професіональний рівень. А якщо спробувати себе у Другій лізі, як перехідний етап? Тут ще є момент, що коли тривалий час граєте з одними суперниками, це як варитися у власному соку.
- Немає людей, щоб там грати. Всі люди, які в мене грають, вони практично всі працюють – хто буде їздити? До того ж, в мене нещодавно був проект «Вотранс-2».

- Ви раніше про нього нічого не згадували.
- Там грали молоді гравці, але вони подорослішали та пішли в першу команду «Вотранс». Дехто  з тієї команди вже взагалі грає за луцьку «Волинь» і пішли з футзалу. Це Романюк, Дудик, Тетеренко та Чепелюк. Вони всі були в школі «Волині», але й паралельно грали у мене в футзал протягом чотирьох років. «Вотранс» постійно грає в Суперлізі, а ці хлопці грали лігою нижче – у Вищій лізі, і просто катком йшли по всіх.

Щодо перспективи, то скажу, що футзал для мене є і буде. Він мене не втомлює, поки сили і здоров’я є, буду продовжувати. Зрозуміло, що всяке може статися, щось в Україні стане не так, і не буде грошей, за що утримувати команду. Але це зовсім і інше, і від цього ніхто не застрахований.

Прес-служба Асоціації футзалу України